16 лютого в Україні відзначається День військового журналіста. Ця дата є не тільки професійним святом для людей, які щодня ризикують своїм життям заради того, щоб ми могли бачити правду про війну, але й чудовим приводом для того, щоб вкотре нагадати суспільству про надзвичайну важливість роботи журналістів у зоні бойових дій та на місцях ворожих повітряних атак. “Дніпро Оперативний” розповідає про співробітників холдингу “Наше місто”, очима яких мешканці Дніпра та України бачать військовий побут та жахливі наслідки прильотів.
Війна в України триває вже три роки, кожен день сповнений смертю, болем та руйнуванням. Саме завдяки роботі журналістів ми маємо змогу бачити реальну картину того, що відбувається на фронті та у містах, які зазнають ворожих обстрілів.
Відеооператор Костянтин Фурдуй: хочу щоб це побачив світ
Відзнятий ним у кількох кілометрах від лінії зіткнення матеріал потрапив у ролик президента України до Дня незалежності. Це були кадри з концерту музиканта Святослава Вакарчука, який він під звуки артобстрілу давав для захисників з 93-ї бригади “Холодний яр” ще у перший рік війни.
Це був мій перший виїзд у зону бойових дій, Харківська область. Нас попередили, щоб з дороги не сходили, бо навколо міни. Нам показали затрофеїні танки, ми записували інтерв’ю з військовими. З цього все і почалось, потім було багато виїздів у Донецьку область, в Херсонську і на деокуповані теріторії, - розповідає Костянтин Фурдуй.
Він працює відеооператором вже чотири роки і більшість прийшлась саме на війну. Костянтин зізнається, що ніколи навіть уявити не міг, що доведеться знімати наслідки військових дій та ракетних атак на мирне місто. Кожного разу він намагається зафільмувати руїни та людські емоції для того, щоб це побачив світ.
Одного разу ми були у двох кілометрах від лінії зіткнення. На межі Херсонської області та Криворізького району знімали пошкоджені обстрілами елеватори та будинки. Ми були в касках, брониках, працювали дуже швидко, під звуки нашої арти. Ми розуміли, що коли наша арта перестає працювати, то має бути відповідь і ми всі швидко сіли у бусик та залишили місце зйомки, - згадує Костянтин.
Найбільше йому запала у серце трагедія у дніпровському будинку по Набережній Перемоги, 118. 14 січня 2023 року ворожа ракета знищила цілий під’їзд житлової дев’ятиповерхівки, загинули 46 людей та ще 80 отримали поранення.
Я приїхав через годину після вибуху, знімав, як працювали рятувальники, поліція, волонтери, як розкривалися намети, як навіть перехожі допомагали діставати людей з-під завалів. Я був зосереджений на роботі, я навіть не усвідомлював до кінця, що сталося. А потім була невелика пауза, я взяв у волонтерів чай, щоб зігрітися. Мені ще дали бутерброд, я сів во дворі і подивився на все не через об’єктив камери, а на власні очі. І усвідомив, як це страшно, - каже відеооператор.
Журналістка Дарина Сухоніс: пообіцяла мамі не ризикувати життям
Вона обманювала маму, казала, що їде у Павлоград, а сама вирушала в Донецьку область за Часів Яр, щоб зняти найцікавіше для свого проекту “Історії війни”. Пізніше інтерв'ю з цього циклу стало переможним у конкурсі "Честь професії" одразу у двох номінаціях. Це була вражаюча історія дніпровського рятувальника Ігоря Гетало про те, як він, разом із своєю коханою Женею потрапили під ракетний обстріл. Він дивом вижив, а вона померла після 11 місяців боротьби за життя.
Ще у квітні 2022 року у мене почалося активне військове волонтерство і я почала виїжджати у зону бойових дій. Частіше були у Харківській області, рідше - у Донецькій. Ми їздили до наших військових і з гуманітарною допомогою, і за репортажами. Одного разу ми знімали трофейну російську техніку. Наші військові взяли її на Сумщині й перегнали на Харківщину, щоб вона служила на благо нашої 93-ї бригади. Мені навіть вдалось посидіти у майже новому ворожому танку. Потім з’ясувалося, що саме ця техніка рік тому була на параді перемоги в москві, - розповідає Дарина Сухоніс.
Вона згадує, як плакала на руїнах вокзалу у Краматорську, куди приїхала через деякий час після ворожого ракетного удару. Атака проти цивільних людей була здійснена 8 квітня 2022 року. За даними СБУ, внаслідок удару, загинула 61 людина і ще 121 - отримали поранення.
Мені було дуже страшно потрапити на вокзал у Краматорську після страшного обстрілу. Я плакала від усвідомлення жаху. Пам'ятаю цей напіврозбитий вокзал, ми ходимо, все як у кіно - паралельна реальність. Начебто і магазин відкритий, і шаурма продається, люди фотки роблять, живуть своїм життям. А поруч розбита будівля і місце, де загинули кілька десятків людей, - згадує Дарина Сухоніс.
Вона розуміє, як уважно треба цензурувати відзнятий матеріал, щоб не завдати шкоди нашим військовим. Також Дарина точно знає, як важлива логістика під час відряджень у зону бойових дій.
Необхідно, щоб водій добре орієнтувався. Не дай бог, якісь відхилення від курсу - і можна потрапити в біду. На війні хлопці прямолінійні. Навіть, щоб піти в туалет, нам вказували певне місце в посадці. І зрозуміло, що тут не до кокетства і намагаєшся не думати, що тебе можуть із позицій у тепловізор розглянути. Був випадок, коли нас квапили, адже літав ворожий розвіддрон “Орлан”, такий же навів вогонь на евакуаційну машину. І ось цей “Орлан” працює, а я в посадці без штанів - і сміх і гріх, - згадує журналістка.
Дарина припинила поїздки на війну, бо пообіцяла своїй мамі не ризикувати життям. Дівчина вирішила не додавати стресу рідним і переформатувала свою діяльність - збирає гроші для ЗСУ, залучає спонсорів. А героїв своїх “Історій війни” відтепер запрошує у студію.
Фотокор Валерій Кравченко: автомобіль заглох і врятував від міни
Він працював на багатьох місцях ракетних ударів по Дніпру, неодноразово їздив у зону бойових дій і саме його фото увійдуть у майбутню книгу про 128-му окрему бригаду територіальної оборони “Дике Поле”. Благо, є з чого обрати. Валерій Кравченко, колишній військовий, зробив майже дев’ять тисяч фото з місць дислокації цього підрозділу.
Ще на початку війни ми вперше опинилися у місці дислокації 128-ї бригади ТРО. Потім багато спілкувалися, їздили на нуль. Потрапили під обстріл, нас мало не накрило ворожою 120-міліметровою міною. Тоді комбат сказав, що хтось з нас у сорочці народився. Ворожий дрон “Мавік” засік нашу машину, передав координати і відпрацювали російські мінометники. Але у нас раптово заглохла машина і ми просто кілька метрів не доїхали до точки удару, - згадує Валерій Кравченко.
Своїми фото він розповідає про життя бригади ТРО - знімає військовий побут та самих героїв, а одно разу став свідком бою.
Коли ми були на позиціях, то почалася ворожа атака. Підключилися і гармати, і міномети, і танк. Єдине, що мене здивувало тоді - була активна робота стрілецькою зброєю - кулемети і автомати. Наші військові тоді придушили ворожу атаку, - розповідає Валерій Кравченко.
Більшість фото з місць ракетних ударів по Дніпру, які бачили містяни, Україна та світ, були зроблені саме Валерієм Кравченком. Він зізнається, що коли включається в роботу, то не помічає плин часу і намагається зробити якомога більше цікавих та емоційних фото.
На прильоті просто працюєш, автоматично фіксуєш моменти трагедії, моменти порятунку. А накриває вже потім - буває за тиждень, а після трагедії будинку по Набережній Перемоги, 118, мене накрило через півроку. Я працював на місці на руїнах три доби. А потім, коли через деякий час приїжджаєш працювати на місце трагедії, знов дивишся на горе людей згадуєш ті жахи. Ось під час такого виїзду в мене сльози ледь не побігли. Я ледь стримався, коли побачив, як плачуть люди, - додає Валерій Кравченко.
Журналістка Анастасія Ткач: ношу з собою турнікет та не можу заснути після прильоту
Вона одна з найоперативніших журналісток Дніпра, відпрацювала майже на всіх місцях ракетних ударів по Дніпру, куди були допущені кореспонденти. Настя каже, що наступну після такої роботи ніч вона не спить і вже майже три роки працює з психологом.
Читачі “Дніпра Оперативного” та “Нашого міста” бачать відео про прильоти фактично з моїх очей. Вночі після зйомки у меня все прокручується у голові. Особливо, коли під ударами опиняються житлові будинки. Розумієш, що там було життя, люди несли у свої домівки тепло, турботу. І тут водночас все зникає. Коли я приїхала на прильот перший раз, я навіть не очікувала, що буду плакати на місці події, побачивши людське горе, - розповідає Анастасія Ткач.
З місця ворожого удару по житловому будинку у Підгородному дівчина привезла знайдену там дитячу іграшку. Вона належала дитині, якій не було ще й року. Внаслідок вибуху малеча та її мама загинули. Анастасія дуже важко переживала цей свій матеріал. А одного разу їй навіть довелося надавати домедичну допомогу пораненому уламком.
Це було після вибуху у ТРЦ “Апполо”. Чоловік знаходився на зупинці транспорту, у нього уламком була поранена нога. Я вже три роки ношу з собою турнікет, у мене сестра парамедик і я теж курси пройшла. Я наклала чоловіку турнікет и тут швидка приїхала. Я відрапортувала медикам, що наклала турнікет хвилину тому і побігла знімати відео, - згадує Анастасія.
Журналістка Ірена Шевченко: страшно бачити контраст - руїни та дитячі іграшки
Вона почала їздити у зону бойових дій ще у 2014-му як волонтер. Перший журналістський виїзд стався у січні 2024-го. Це була Донеччина і ще не окуповане Селідове.
Ми поїхали разом з кінологічним центром Антарес на пошуки тіл під руїнами знищеного ворожою ракетою будинку. Це був перший виїзд, важкий і емоційно, і фізично. Ми цілу добу спостерігали за кропіткою роботою кінологів, коли собаки вивчали кожний сантиметр руїн. Найнеочікуваніше враження у мене було від поведінки собак. Коли вони працюють на місці пошуку - для них це гра. Вони ж не сприймають це як бойове завдання. Коли собаки втомлюються, то кінологи починають з ними грати - кидати м’ячики, бігати. І люди, які не знають таких тонкощів, вони дивуються, бо у місці пошуку тіл загиблих це виглядає дивно та недоречно, - розповідає Ірена Шевченко.
Вона згадує, як у тому ж Селідові знімала наслідки ракетного удару по дитячому садочку.
Ще тиждень тому там були діти. Коли ми зайшли туди, було страшно бачити контраст - руїни та дитячі іграшки. Там вціліло лише декілька стін, але цікаво, що не постраждав прапор України на фасаді, - додає журналістка.
Багато спогадів у неї пов’язано з тваринами, яких вона зустрічала у зоні бойових дій.
У зоні бойових дій, ти гостріше розумієш цінність кожного життя. Якщо ти бачиш кошеня на вулицях Дніпра, то ти до цього відносишся спокійно. А якщо ти зустрічаєш кошеня на околицях Курахова, то розумієш, якщо ти його не врятуєш, то за півгодини його може вже не бути, - пояснює Ірена Шевченко.
Найвразливіші спогади залишив сюжет про евакуацію тіл загиблих захисників України.
Біля моргу ми знімаємо, як тіла загиблих героїв передають представникам бригад, пакують особисті речі загиблих. І було дуже страшно бачити, як на розбитому екрані телефону одного з бійців застиг виклик від його мами. Ми розуміли, що це був останній виклик, який прийняв телефон бійця, - згадує журналістка.
Ірена цитує прес-офіцера однієї з бригад, який колись сказав їй : жодний репортаж не вартує життя.
Я розумію про що ці слова. Будь-який виїзд у зону бойових дій може стати останнім. Загроза завжді існує, ми потрапляли під обстріли. І кожного разу я згадую ці слова прес-офіцера. І все одне, я знов іду за сюжетами. Якщо те, що я покажу, змінить думку хоча б однієї людини, то все це не дарма, - вважає Ірена Шевченко.
Робота журналіста у зоні бойових дій - це завжди ризик для життя. Варто подякувати цим людям за професіоналізм та відданість своїй справі.