Ольга Семенюк понад 30 років живе у селі Дружба, що біля Дніпра. З 2015 року жінка возила продукти на фронт, підтримувала чоловіка-військовослужбовця та як завідувачка сільського будинку культури займалась національно-патріотичним вихованням молоді. Ольга розповідає, як організовує культурні заходи, мріє створити в селі соціальну пекарню, а також допомагає військовим на фронті та у власному домі.
Коли Юрій пішов воювати, не знала як поводитись
Ольга народилась в селі Верхи на Волині, на території мальовничого Полісся. — На Дніпропетровщині живу відколи вийшла заміж, — розповідає вона. — Спершу дуже сумувала за домом. Моя лісова Україна змінилась на степову, але тут теж дуже багато краси, яка наповнює. Ми з чоловіком відкрили власний магазин меблів. До 2014 року я думала про те, як розвивати власну справу, створювати нові робочі місця, тобто, насамперед, про економічний розвиток.
Але коли 22 січня 2014 року на Майдані вбили Сергія Нігояна з Дніпропетровщини, Ольга Семенюк вирішила, що вже була донькою, дружиною, мамою, а тепер має бути громадянкою.
— Ми вийшли на протести в Дніпрі разом з рідними та знайомими, а через тиждень за активну участь в спротиві арештували мого чоловіка Юрія,– згадує вона. — Ми його довго визволяли і вже тоді я зрозуміла, що волонтеритиму далі.
Коли почалась війна, збирали та возили їжу на фронт.
— Мій чоловік вирішив йти воювати, каже Ольга. — Я не знала як поводитись, кричала на нього, плакала, а він втікав.Колись чоловік пережив інсульт, я пояснювала йому, що він лише обтяжуватиме молодих хлопців, але він не слухав. Це продовжувалось понад місяць, а потім я прочитала поради психолога, як мають поводитись дружини військових, і змінила тактику. Замість сварити, я говорила чоловіку, що він мій хороший та коханий воїн, і що я його дуже люблю та молюсь за нього.
У 2015 році чоловік пішов на фронт, а Ольга волонтерила: організувались в районі, збирали все необхідне та їхали до військових. Після кожної поїздки жінка дуже плакала по кілька днів.
Одного разу Ольга приїхала до чоловіка, й він показав їй власний бліндаж на передовій. Багато спілкувались, а інші хлопці теж дуже хотіли показати свої бліндажі та поговорити.
— Ми з жінками тоді привезли багато пиріжків і один військовий взяв їх, поцілував і попросив подякувати жінкам, які їх спекли, — зі сльозами згадує Ольга. — Він був вдячний не за те, що їстиме їх, а за те, що вони пахли нашими руками, домом, Україною, сім’єю. Мені досі перед очима ця картина, які він нюхав ці пиріжки.
А ще якось її сусідка дуже просила взяти хлопцям кабачки.
— Я сварила її і казала, що там їх ніхто не готуватиме, але все ж з поваги взяла, — продовжує волонтерка. — Коли ми привезли кабачки на фронт, то один військовий дуже зрадів, бігав з ними і кричав: «Дайте мені олію та муку, я їх посмажу!». Це було таке шоу. Навіть кабачок – це дуже важливо, але не як їжа, а як прояв уваги та турботи. Тих, хто нас захищає, потрібно обіймати і за них піклуватись.
Вчить дітей любити своє та бути українцями
Рік, проїздивши у зону бойових дій, Ольга Семенюк зрозуміла, що потрібні зміни.
— Ми маємо ставати більш проукраїнськими – нам в тилу потрібно розвивати традиції, — стверджує вона. — Я створила громадську організацію і ми почали робити різні національно-патріотичні заходи. Так я організувала таке свято Івана Купала, що його точно запам’ятали всі.
Коли її чоловіку прооперували хребет після АТО, вона зрозуміла, що може працювати лише в селі. Була вакансія в будинку культури: Ольга стала його завідувачкою. — Я організовувала різні заходи, вчила дітей бути свідомими громадянами, ми співали народні пісні, говорили про історію та культуру, — розповідає Ольга. У добрій нагоді стала педагогічна освіта.
— У нас в селі є 93-річна бабуся, яка співає триголоссям дуже красиві козацькі пісні, — каже жінка. — Я часто возила до неї дітей, щоб вони слухали справжній народний спів. Я не співаю та не танцюю професійно, але принаймні вчу любити своє та бути українцями.
Просила людей виїжджати, аби нашим хлопцям було легше воювати
Ольга завжди знала, що буде велика війна і не заперечувала цього, бо все тягнулось дуже довго, потрібно було вже з цим завершувати. Але ніхто не міг уявити, що буде настільки страшно та з такими обстрілами.
— За кілька днів до вторгнення ми з активістами області зібрались в місті Кам’янське, й один з них сказав, що Україна – обрана держава, країна добра та справедливості, що має побороти зло, — згадує вона. — Я тоді сварилась з ним через ці гучні фрази, але через кілька тижнів переконалась, що це правда.
Після 24 лютого через їхнє село на Київ їхали тисячі авто, а коли наставала комендантська година, то всі залишались в селі. Було багато сімей з дітьми, які шукали де переночувати.
— Ми в селі допомагали іншим, організували тероборону та слідкували за порядком, — розповідає Ольга. — Коли хтось залишався в селі, то ми їх поселяли в школі, садочку, приватних будинках. Шукали їжу, одяг та ліки. Я завжди просила, аби люди, які залишили зону бойових дій, телефонували близьким та знайомим і просили виїхати, щоб нашим хлопцям було легше працювати. Було багато переселенців з Луганщини. Хтось залишився, хтось виїхав за кордон, а хтось, на жаль, повернувся під окупацію.
Створює для військових домашній затишок
Село Дружба – недалеко від міста Дніпро. Взимку військові, які неподалік стояли на посту, приходили до будинку Ольги купатись та прати одяг.
— З мого рідного села служить багато чоловіків, тому я написала повідомлення, в якому запрошувала односельців прийти до нас додому, трохи змінити оточення, помитись, відпочити та побути кілька днів в домашніх умовах, якщо дозволять на службі, — розповідає вона. — Коли до нас приходять військові, то завжди багато говорять, п’ють чай. Для них найважливіше – увага і розуміння, що вони потрібні. У нас є кімната, де може відпочити двоє чи троє людей.
Ще волонтерка планує зробити будиночок для апітерапії, щоб військові могли оздоровитись за допомогою сну на вуликах з бджолами. Це дуже корисно.
— Коли до нас приходять захисники, то мій чоловік Юрій часто лікує їх бджолами, — каже Ольга. — Коли він лежав після операції, то сусід порадив йому профілактику укусами бджіл. Вони поставили його на ноги, лікують і досі, це його життя. А ще ми з чоловіком подали заявку на грант й виграли медогонку. Я всім ветеранам кажу про те, що потрібно подаватись та гранти та розвиватись.
А ще у цієї невтомної жінки дуже багато планів.
— У селі хочу зробити соціальну пекарню, де пектиму натуральний хліб в печі, — ділиться вона. – Проте, поки немає приміщення і є багато бюрократії. Сподіваюсь, що завдяки грантовій підтримці це вдасться. Ще мрію бути помічницею ветеранам: пояснювати людям, як спілкуватись з військовослужбовцями, допомагати їм адаптуватися в цивільному житті, а їхнім дітям – вступати до ВНЗ. Після операції мій чоловік був в складному моральному стані, але ми це все пройшли і я розумію, як допомагати іншим пройти такий шлях.
Ольга Семенюк точно знає, що робитиме в день нашої довгоочікуваної перемоги. — Не знаю, чи буде якийсь конкретний день нашої перемоги, але я дуже багато плакатиму. Потім зберу всіх знайомих в місце, де в селі ми організовуємо всі заходи, будемо багато говорити та згадувати цей складний час, — резюмує вона.