Кавуни на Придніпров’ї вирощували з давніх-давен. А завезли їх до нас скоріш за все запорізькі козаки з Криму. Відтоді кожен поважаючий себе господар мав на городі хоч і маленький, але свій баштан. Проте справжньої слави і визнання в Україні та за її межами здобули херсонські кавуни. Клімат цієї місцини надзвичайно сприятливий для вирощування баштанних культур. Багато сонця, родюча земля та ще й полив із Каховського водосховища. Всі ми пам’ятаємо гори кавунів на ринках міста у серпні-вересні, їх продавали навіть на узбіччях доріг та у дворах багатоповерхових будинків. А ще були традиційні баржі з кавунами, які в кінці серпня пливли Дніпром до столиці України, передає “Наше місто“.
Всього цього в один день не стало. Після підриву російськими окупантами дамби Каховської ГЕС затопило поля лівобережжя Херсонщини, а незатоплені ниви нашпиговано мінами. Цьогорічний урожай кавунів практично змило. Про смак херсонських кавунів практично можна забути. Адже вести сільське господарство у тому вигляді, як це було до катастрофи, буде неможливо. На відновлення зрошувальної системи та розмінування полів знадобляться роки та великі кошти.
На часі досвід Павла Години
Але не були б ми українцями, щоб не знайти вихід. Посівні площі під баштанні культури збільшили на Одещині та Кіровоградщині. Навіть Закарпаття приєдналося до відродження «кавуневих» традицій. Вже із середини липня на ринках Дніпра з’явилися перші кавуни «з-під плівки». Правда, ціни за них кусалися. А вже у серпні продукцію із сусідніх областей почали поступово витісняти кавуни дніпропетровських аграріїв.
Просто настав час згадати, що колись у багатьох колгоспах нашої області під цією культурою були сотні гектарів. Славилися «Тумани» з Нікольпощини, рябі велетні з Криворізького району. «Вогники» з Томаківщини.
Навіть у найпівнічнішому районі Дніпропетровщини, у Магдалинівці, вирощує кавуни Павло Панасович Година. Хлібороб з діда-прадіда, він знає про смугасту ягоду якщо не все, то навіть більше.
— Баштан у Магдалинівці був, скільки себе пам’ятаю, — розповідає він. — Були роки, коли навіть по 100 тон з гектара збирали. Але виростити кавуни непросто. Треба мати теплицю, бо ранньою весною цим рослинам не вистачає тепла. А ще вони люблять вологу. Тому без поливу аж ніяк не обійтися. Плюс добрива та якісне насіння. Я стараюсь садити тільки те, де генна інженерія не побувала. Адже у нас вже понад сімдесят відсотків того, що ми споживаємо, містить ГМО. То раніше селекціонери працювали над виведенням нових сортів роками і навіть десятиліттями. А зараз – бац-бац – і овечка Доллі. Я розумію, що у світі продовольча криза, але отим ГМОм ми самі себе поховаємо. Люди вже забули справжній смак яблук, груш, м’яса. Так, на жаль і з кавунами.
За словами Павла Панасовича, кавун – рослина досить капризна. Вона реагує на погоду, як люди на магнітні бурі. А цьогоріч і весна холодна була, і град лиха наробив. Та й бур’яни спокою не дають, хоч фермер і використовує спеціальну мульчуючу плівку. Тож доводиться вручну прополювати. Між іншим добрива, електроенергія, матеріали та людська праця із року в рік дорожчають, плюс збільшуються витрати на систему поливу. Саме тому і кусаються ціни на кавуни.
— Але витрати – то лише пів біди,– каже Пало Панасович. – Жителі міста могли б смакувати значно дешевшими продуктами, якби була хоч якась державна програма з підтримки виробників сільгосппродукції. Справжня. Не на папері. У нас на продуктах харчування заробляють усі крім землеробів. Ось нинішнього року в кінці липня зібрали ми перший урожай кавунів. Приїхали перекупщики. Віддали по тринадцять гривень за кіло. А у Дніпрі вони продавали по тридцять–сорок. Навіть у супермаркетах, де ціни можна було б регулювати. Хіба це справедливо?
Павла Панасовича можна зрозуміти. Адже, як він говорить, трудиться без вихідних цілий рік. А в результаті – продав за безцінь, роздав борги і сидиш, як біля розбитого корита.
Чи є різниця між кавунами херсонськими і нашими? На це у фермера є своя думка.
— А ніякої, — стверджує він. — Херсонський кавун – він перший, тому й надають йому перевагу. Це як перше кохання, або як перший помідор. Він завжди добріший.
Павло Панасович впевнений, що кращого за кавун, вирощений на власному баштані, нічого немає.
— Часто чую, що з купленими на ринку кавунами трапляються різні оказії: і отруєння, і алергії, — розповідає він. — Багато хто з фермерів обробляє урожай хімією, не шкодуючи. У них на умі лише прибуток. Покупці цього не знають. Перевірок на стихійних ринках майже нема, от і виникають неприємні ситуації. Я даю кавуни своїм онукам і не боюся, бо все вирощую самотужки. Недавно заміряли на нітрати – так ними і не пахне.
Кавуни треба їсти
Про цілющі властивості зеленої ягоди відомо ще з часів древнього Єгипту. Про них Павло Панасович може розповідати годинами.
— Для дорослої людини кавун – це як морозиво для дитини, — каже він. — Воно, звичайно, десерт, але десерт з усіх десертів! Так, як кавун, жоден аптечний препарат нирки не почистить. Одна біда – бігати до вбиральні треба часто. Корисний для гіпертоніків, полегшує біль у м’язах, хоч і солодкий, ідеально підходить для діабетиків. А ще – покращує настрій. А молодицям раджу робити маски для шкіри і вживати в сезон щодня – це не дозволяє набирати зайві кілограми. Чоловікам – закусювати квашеними скибочками, ніколи не сп’янієте.
Як вибирати?
Це питання цікавить багатьох. Покупці кавун і постукують, і стискають руками, і навіть вухо прикладають. Наче там можна щось почути. Магдалинівський фермер дав кілька порад, який кавун краще купувати.
Я беру ніж, підношу до кавуна, — розповів він. — Не торкаючись. Якщо він репнув з переляку і як жар – ото і є справжній кавун. А якщо серйозно, то вибирайте плоди яскраво-зеленого або темно-зеленого кольору. Коли шкіра бліда або пожовкла – не беріть. Не варті уваги кавуни із зеленим корінчиком – вони ще повинні були порости у полі. Можна й постукати. Спілий кавун видає неглухий звук. А найкращі кавуни вибирають жінки. У них є манікюр. Стиглий не можна проколоти нігтем.
Херсонська фермерша вирощує кавуни у Магдалинівці
Навіть діти знають, що у кожного кавуна є «душа». Так називають його найсоковитішу серединку. Нинішнього року вона — з херсонським присмаком, бо на баштані разом із Павлом Панасовичем Годиною, його дітьми та онуками працює фермерша із Херсонської області.
Лілія Лук’янченко після окупації росіянами їхнього села у Голопристанському районі знайшла прихисток у Магдалинівці. Вона з жахом згадує перші моменти зустрічі з окупантами.
— Воно як в отому кіно про варварів, — розповідає пані Лілія. — Я навіть не думала, що таке можливо у ХХІ столітті. «Асвабадітєлі» ходили по хатах, винюхували, сподобалось щось – забирали, ловили гусей, баранів. Підлітків, які по наївності і з дитячої цікавості заховали покинуту нашими зброю, били і забирали на допити. А стареньку вчительку Марію Миколаївну, син якої воює у ЗСУ, тримали у підвалі два тижні. Катували.
У Лілії з чоловіком було сильне фермерське господарство. Це саме та місцина у Херсонській області, де вирощували найсмачніші у регіоні баштанні та овочеві культури. Тепер не залишилося ні теплиць, ані техніки, а раніше родючі поля засіяні мінами.
— Я зрозуміла, що потрібно тікати, адже жити в таких умовах нестерпно, — розповідає жінка. –А тут ще й донька вагітна. Ні лікарні, ні пологового будинку. Як ми звідтіля вибиралися, скільки знущань і принижень перенесли, не буду розповідати, бо боляче… Дякую Панасовичу, за нову домівку і улюблену роботу.
Сьогодні пані Лілія – права рука магдалинівського фермера. Їй не треба давати наряди, вона, як ніхто, знає секрети вирощування городини.
— Оце зараз у нас пішли кавуни, закінчуються кабачата. А там – помідори, капуста, цибуля. Як у нас. — Витирає непрошену сльозу, сідає за кермо авто і гайда в степ. Там можна і поплакати. Від душі.
За матеріалами Наше Місто.